DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Дмитро Грешко

28 квітня 2022

У переддень початку повномасштабної війни в Україні ми оголосили національний конкурс DOCU/УКРАЇНА 19 Docudays UA. Ми презентуємо стрічки з програми на Краківському кінофестивалі, який відбудеться з 29 травня по 5 червня, а журі DOCU/УКРАЇНА обере фільм з програми, який стане переможцем. Розповідаємо про фільми та роль документалістики в Україні та світі сьогодні — у серії інтервʼю з режисер(к)ами стрічок. 

 

Фільм «Між небом та горами» режисера Дмитра Грешко, слідуючи за фельдшерками швидкої допомоги Марією, Тетяною, Анною та Світланою, занурює нас у життя села Колочава на Закарпатті. Кінознавиця Альона Пензій поспілкувалася з Дмитром Грешко про роботу над фільмом та звернення до кіно в Україні сьогодні, під час війни.

 

Ваш попередній короткометражний фільм «Врятуйте мене, лікарю!» розповідав про роботу київських медиків. Повнометражний «Між небом та горами» — про закарпатських. Яким чином відрізняються умови праці лікарів/-ок у столиці та на периферії? Як вплинула на їхню роботу пандемія?

 

Багато залежить від місцевого керівництва, але в цілому всі забезпечені необхідним. Це не пов’язано з пандемією — триває загальний процес модернізації «швидкої». Він відбувається як у Києві, так і на периферії. 

 

Зазвичай в селі може бути пару викликів на день. Хоча, кажуть, що під час активної фази пандемії виклики були нон-стоп. Раніше швидку викликали, навіть, аби укол зробити чи поміряти тиск. Зараз на Закарпатті людей, які телефонують у «швидку», спочатку переадресовують в Ужгород, де вже диспетчер/-ка оцінює, чи треба виїжджати на виклик, чи достатньо консультації. 

 

Чому ви вирішили створити колективного героя, а не розказати історію через одного з членів команди швидкої допомоги?

 

Спочатку я хотів знімати свою подругу, яка працює на «швидкій» в місті Іршава. Але у місті я не знайшов потрібного колориту. Потім мені порад​​или цікаву «швидку» в горах, у селі Колочава. Я приїхав туди, та й говорю: «Кажуть, що у вас тут класна “швидка”, буду вас знімати». Вони сказали: «Як треба, то треба». Спершу на камеру лікарі/-ки не хотіли нічого говорити, але погодились, щоб я з ними їздив. Потім звикли до мене. Я вирішив когось одного / одну не виділяти: кожен / кожна по-своєму цікавий. Мені хотілося ширше показати, хто такі медики. 

 

Чи багато героїв відмовилися зніматися? Наскільки люди готові розкриватися під час таких, не найбільш приємних моментів свого життя?

 

Як у Києві, так і на Закарпатті, більш ніж половина відмовилися. Та за два фільми я трохи покращив підхід. Раніше я запитував, чи можна знімати, а зараз просто кажу, що така в мене робота, зрозумійте мене. І люди кажуть: «Ну, раз така робота, то знімай». Самі лікарі/-ки допомагають під час зйомок: вони першими заходять до пацієнта/-ки та кажуть, що з ними їздить людина, що вона «знімає для роботи, не переймайтеся». Зазвичай, у такому разі люди спокійніше реагують.



 

У вашому фільмі є сцени весілля та похоронів, які прямо не пов’язані з пацієнт(к)ами, до яких приїжджає «швидка». Чи були випадки, коли лікарі/-ки не встигали, і хтось помирав, або може когось з гостей весілля забирали з Covid-19?

 

Це був би шикарний кадр, якби хтось з весілля викликав швидку, але настільки не пощастило.

Багато моментів могли б не потрапити до фільму, якби я вперто їх не добивався. Так само з весіллям — мені воно було дуже потрібним за концепцією. 

Я чув, що на Закарпатті на них дуже багато людей збирається, попри пандемію. При чому проводять їх масово один місяць, взимку. Під час зйомок уже сезон майже закінчився, але ніхто не хотів зніматися. Усі ж розуміють, що пишні весілля під час локдауну — це «не дуже». 

 

Під час роботи над фільмом я знімав кімнату в однієї літньої жінки в Колочаві; поскаржився їй, що так і не зняв весілля. Вона подзвонила одній іншій знайомій, і домовилася. Така от в мене була місцева локейшн-менеджерка, яка допомагала мені весь час.

Скільки людей було в знімальній групі і як ви поміщалися в авто швидкої допомоги?

 

Команда складалася з мене одного. Ми довго сперечалися з продюсеркою Поліною Герман, бо вона хотіла, аби зі мною працював оператор та звукооператор. Але я її переконав, що маю досвід подібних зйомок і знаю, що більше людей в авто «швидкої» не помістяться. Там навіть я створював дискомфорт. Я звик сам знімати й звук писати. А ще я навчив фельдшерок самостійно вмикати на собі радіопередавач та петличку.

 

Звідки у вас виникла ідея побудови оповіді від Різдва й до Великодня?

 

Я спочатку думав знімати фільм про професійне вигорання лікарів/-ок, але в Колочаві у них немає цієї проблеми. Це село, і люди просто раді тому, що є робота. Крім того, немає такої кількості викликів, як у місті. 

 

Потім мене зацікавила циклічність сільського життя. Тут, у Києві, я можу тусити, реалізовувати себе. А в Колочаві ти не можеш просто так в тридцять років гуляти та шукати себе: треба одружитися вже, дітей треба мати, бо ти «провтикуєш» життя! Я за два місяці проживання там теж почав думати про дітей, і що я гальмую (авт. – сміється). От така атмосфера. 

 

І це неперервний, нескінченний цикл життя. Мені все це хотілось передати у фільмі, тому все починається з Різдва, як з народження, а потім — хрещення, весілля та похорон, а на Великдень — воскресіння, початок нового життєвого циклу. 

 

Чи є час і натхнення зараз думати про документальний фільм? Яку, на твою думку, функцію може виконувати документальне кіно як вид мистецтва під час війни?

 

Десь за кілька тижнів після повномасштабного вторгнення Росії я переїхав в Ужгород і не було сил навіть думати про кіно: психологічно було важко зосередитись на чомусь,  окрім новин. Та коли шок пройшов, я почав думати про те, чим можу бути корисним як документаліст. Почав знімати волонтерський рух та історії переселенців/-ок, і натрапив на історію місцевого театрального режисера, який вирішив поставити виставу «Король Лір», де грають переважно непрофесійні актор(к)и — переселенці/-ки та волонтер(к)и. Зараз якраз документую цей проєкт і дуже задоволений результатами.

 

Документальне кіно може виконувати різні функції, це насамперед залежить від того, що хоче сказати режисер/-ка (чи не хоче). Зараз особливо важливо документувати реальність навколо та історії, які трапляються з людьми. Інколи буває важко пропускати це через себе, але їх важливо зберегти. 

 

Для мене документальне кіно є і способом фіксувати реальність, і розказувати історії, і шукати сенси навіть там, де їх, на перший погляд, нема. Це і є магія документального кіно: досліджувати світ, а разом з ним — себе.

 

Кадри з фільму «Між небом та горами»
21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Голос, форма та структура: монтаж у документалістиці
DOCU/ПРО
15 травня 2024
Голос, форма та структура: монтаж у документалістиці
DOCU/ПРО
15 травня 2024
DOCU/СВІТ: геополітичний пазл, зібраний із любов’ю
Огляд програми
15 травня 2024
DOCU/СВІТ: геополітичний пазл, зібраний із любов’ю
Огляд програми
15 травня 2024
Ексклюзивна зустріч із юристкою Карін Ріахі. Огляд різних типів прав …
DOCU/ПРО
13 травня 2024
Ексклюзивна зустріч із юристкою Карін Ріахі. Огляд різних типів прав у кіновиробництві
DOCU/ПРО
13 травня 2024
Відкриваємо індустрійну акредитацію
DOCU/ПРО
10 травня 2024
Відкриваємо індустрійну акредитацію
DOCU/ПРО
10 травня 2024
DOCU/ЮНІСТЬ: між світлом і темрявою
Огляд програми
08 травня 2024
DOCU/ЮНІСТЬ: між світлом і темрявою
Огляд програми
08 травня 2024
Public talk: розмова режисерок конкурсу DOCU/УКРАЇНА та режисерки Мар…
DOCU/ПРО
07 травня 2024
Public talk: розмова режисерок конкурсу DOCU/УКРАЇНА та режисерки Марини Степанської про розломи реальності і як з них виростає кіно
DOCU/ПРО
07 травня 2024
Важливі свідчення: фільми, які відкриють і завершать 21 Docudays UA
Новини
07 травня 2024
Важливі свідчення: фільми, які відкриють і завершать 21 Docudays UA
Новини
07 травня 2024
Відкриваємо пресакредитацію на 21 Docudays UA
Новини
07 травня 2024
Відкриваємо пресакредитацію на 21 Docudays UA
Новини
07 травня 2024